top of page
завантаження_edited_edited_edited_edited_edited.jpg

Дата народження: 20 травня 1949 року.

Місце народження: УРСР, Рівненська область, Рівненський район, село Сморжів.

Освіта:Український інститут інженерів водного господарства( нині Національний Універстет водного господарства та природокористування» – інженер гідротехнік по спеціальності гідромеліорація

Респондент: Таршин Надія Павлівна.

1972 р. –  по направленню на роботу після закінчення ВУЗу в трест «Дніпроводбуд» переїздить в Дніпропетровськ.

2004, 2013-14 рр. – учасниця Помаранчевої революції та Революції гідності в Києві.

Голова ГО «Патріотичне об’єднання “Оріяна”». Інженер, поетеса, волонтерка та громадська активістка.

«Ми всі жили придуманим життям і придуманою історією, яку нам нав’язали»

завантаження_edited_edited_edited_edited_edited.jpg

Сільванович Сергій: Нашу розмову з пані Надією ми почали з загальних фактів її біографії, в ході якої вона поділилась історією свої участі в маніфестаціях з нагоди Дня перемоги у 2015, 2016 і 2018 роках.

Таршин Надія: […] А відносно цього святкування - тоді, то ми вийшли в 14-ому році, в 15-ому році ми одразу зрозуміли, що потрібно щось змінювати,  якщо ми хочемо бути з Європою, ну скільки ж ми будемо оце «побєдоносіє» тиражувати. А «побєдоносіє» уже в нас починалося, розумієте. За останні роки при Януковичі почали усе робити, як у росії […] І тому в останні роки цих святкувань я починала розпитувати, а де ви воювали? Один каже: «Я был на Камчатке». Інший каже щось схоже. Тобто ці люди на фронті або один день побули, або один тиждень пробули, тому що по віку уже нічого не співпадало.  Цікаво мені було дуже, вибачте, мій батько пішов на війну у 22 роки, повернувся в 28, але ж йому зараз, люди добрі, йому б було вже 100 років (це 18-го року він). У 18-му році йому було б 100 років – що ви святкуєте, де ветерани? Де? Їх немає уже. Чому? Кого ж ви садите там біля пам’ятника? І от ці усі спостереження, аналіз подій  спонукали до переосмислення того, що ми продовжуємо святкувати.  І наша ГО разом із ГО «Самозахист підприємців»,  в 15-ому році на  День пам’яті 8-го травня разом з Європою вийшли вшанувати пам’ять ветеранів тієї війни. І у 2014р вони виходили, тільки я тоді участі в тій ході ще не брала. І пройшли ми містом. На нас дивилися як на динозаврів, чесно вам кажу, тому шо, розумієте, я розумію на скільки важко змінювати щось у нашому місті. Це просто жах! Воно на стільки зрусифіковане, на скільки повернуте туди - «как мы хорошо жили, как у нас всё хорошо было». От я тільки, вибачте, пам’ятаю, що не все в мене було «харашо», і не так добре я жила – мені завжди не вистачало 25 рублів з двома дітьми до наступної зарплати, інженер […]

завантаження_edited_edited_edited_edited_edited.jpg

А в 17-му нас почали запитувати, чому ви не виходите 9-го травня? Там біля танку збирається така сепарня, такі вороги, і ми вийшли, як би розвідку зробити жінки зібралися. От Лана (Світлана Іванченко) – вона зараз втратила сина на війні. Марія Подобна. Це в неї на той час два сина було на війні. Я ж як волонтер, і в мене син також був на війні, тому шо він майже 3 роки був в АТО, і я взяла ці нагороди батькові, взяла прапор оцей… Боже, що ми побачили там біля цього пам’ятника! Суцільне мракобєсіє і побєдоносіє! Я напряму питаю, а хто ви такий, отут шо ви поначіпляли собі зірки срібні? Дивлюсь – стоїть така молода. Боже, та який же вона ветеран, хто вона така взагалі. Оті козаки проросійські повилазили всі. Я їм даю запитання: «Ви що, потомок тих, шо охороняли моїх отам на Колимі?». Інакше бути не може, тому шо якщо ти такий молодий тут, то хто ви? […] А він кричить мені прямо в обличчя: «Да! Да! Я потомок НКВДиста!» І в цей час пані Марія Подобна помітила в одної проплаченої в сумочці цілий жмут колорадських стрічок, вона смикнула цей жмут і отримала в обличчя. Це мати двох воюючих синів […]

Пані Надія на демонстрації з нагоди Дня пам'яті та примирення (8 травня, 2015 рік).

Авторське право: Надія Таршин.

завантаження_edited_edited_edited_edited_edited.jpg

СС: З точки зору сьогодні ми маємо взагалі святкувати 9 травня як День перемоги? Чи ми маємо святкувати 8 травня? Якщо 8 травня, то що ми маємо вкладати в це свято?

ТН: […] Дивіться, з огляду на те, що фашизм нікуди не подівся абсолютно. Оце побєдоносіє породило російський фашизм. Що ж ми перемогли? Я давно писала – що ж ми перемогли? Ми фашизм не перемогли. Розумієте, коли Німеччина покаялася у цьому, то вона святкує День пам’яті. Так, війна – це жертви […] Коли вони відкривали у Військовому  меморіал полеглим воїнам, де була дуже важка переправа через Дніпро, я уже тоді була переконана, що цього робити не потрібно, бо стільки років пройшло і … Не треба цього зараз.

Пройшла війна. Були ж війни на нашій землі, воювали між собою різні клани, різні князі, різні все. Ну війна пройшла. Але люди ж повинні далі жити. Дуже болючою є ця війна. Я не знаю, коли ми зможемо і чи зможемо ми взагалі Росію коли-небудь простити, тому що та, шо називалася братом, робить страшні звірства на нашій землі. Я не знаю, прощення їй… вона буде нести цей гріх на десятки поколінь вперед. Але я вважаю, що ми повинні просто день пам’яті. Вшанувати усіх полеглих […] Я не знаю як. Я в цей день завжди плакала, 9 травня. Я бачила знівечене батькове життя. Я знала покалічені долі моїх односельчан. В мене не було причин для святкування і побєдоносія, зовсім. Я ніколи це свято не святкувала […]

«Перемога вона була над фашизмом… але ну, фашизм ми по суті в світі не перемогли»

СС:Як ви пояснюєте для себе, що в тій же росії свято з вихідної точки «ніколи знову» еволюціонувало в «можєм павтаріть»? І як, власне, ми можемо скористатись тим пам’яттєвим досвідом, який ми набули від «святкування» 9 травня після нашої війни?​

ТН: От дивіться, росія оцим побєдоносієм вона ж нагнітала – пошук ворога. Пошук ворога, розумієте. Скільки років пройшло, а ворог у них все те… Тобто вони в цей час з Німеччиноювже у дружбі і  користувались всіма благами від неї, які Німеччина їм дає, купуючи їхній газ, торгуючи з ними.  А ворог у них залишався той же. Тобто пошук ворога, ця мілітаризація суспільства – вона не повинна відбуватись. Знаєте, я так скажу за нашу перемогу. Ми з дівчатами говорили, ми на початку повномасштабного вторгнення казали, що ми накриємо святкові столи через все Слобожанське, а тепер ми кажемо, що ми будемо плакати довго, згадуючи усіх полеглих, тому що я не знаю, як святкувати цю перемогу, коли стільки друзів моїх пішло уже [зі сльозами на очах]…  І я їх знала, я їх обіймала... Коли друг мого сина загинув… Коли стільки дітей моїх друзів загинуло… Що святкувати? […]

СС: Тобто, ми говоримо радше про день пам’яті, аніж про свято перемоги?

ТН: Так, так. Як можна буде святкувать, коли рядом буде мати, дружина, діти плакати? Як? Це нам тоді нав’язала, вже коли, дивіться, через 20 років почали святкувати день перемоги

 

СС: Власне, я хотів про це і спитати. Можливо, з морально-етичних причин День перемоги 20 років не святкувався так масштабно?

ТН: Ну, ви розумієте, тоді також була схожа ситуація.  Не знаю як Вам донести, що було тоді там. Усі асоціюють Західну Україну тільки з тим, що там було УПА, але ж в 39-му році 17-го вересня зайшли-приєднали її по пакту  Молотова-Ріббентропа. Але ж, вибачте, в травні 1941р нікого в селі не запитували чи хочуть вони іти на цю війну чи ні? І скількох у селі забрали – усіх, якім було після 20-ти . А ці що молодші уже пішли в УПА.

завантаження_edited_edited_edited_edited_edited.jpg

СС: Чи можемо ми в цьому контексті провести історичну паралель, що радянська влада зайшла на Волинь і мобілізувала місцевих чоловіків, так само як росія зайшла в ЛНР/ДНР і використала їх як людський ресурс?

НТ:Так, так. І при тому, ви ж розумійте, який момент був. Шо люди-то, для них ще не було Радянського Союзу – для них це була чужа країна! Вони жили ще рік перед тим в Польщі […]

 

СС: Ми говорим про те, що війна – це велика трагедія, адже кожна сім’я когось втратила. На Вашу думку, цей проміжок в 20 років влада витримала, аби розмити, заглушити голоси тих, хто постраждав, щоб потім перевести в площину свята?

НТ: Ви праві. Ви слушне питання ставите. Ви самі на нього і відповіли. Горя було надто багато. Для прикладу там у Військовому переправа була вимощена тілами воїнів і Дніпро був червоним. Я ще застала декількох ветеранів і спілкувалася з ними і вони розповідали, що коли радянська влада звільнила Дніпропетровщину, і їх у звичайних піджачках,  навіть не дали військову форму, і погнали через Дніпро – їхніми тілами Дніпро мостили!

Пані Надія під час запису інтерв’ю (20 жовтня 2023 рік).
Авторське право: Сергій Сільванович.

СС: Давайте повернемось до Вашої родини. Як відбулось оце говоріння про досвід війни? Особливо, коли ми говоримо про 9 травня?

ТН: Ні, чесно кажучи, я не реагувала на нього. Ми були молоде покоління, в нас було своє життя. І ми не дуже переймалися цим святом, на парад нас ніхто не виводив, це я вам одразу кажу. […]От так, на День Жовтневої революції це було обов’язково, на 1 травня це було обов’язково, і з транспорантами, і з кульками, і під розпис (це в інституті було). А так, як я сюди приїхала вже, то ніяких не бачила таких святкувань. Я бачила, що збираються невеликі групи біля пам’ятника, де захоронена могила невідомого солдата в Підгородньому. ходила з сином декілька разів до пам’ятника Слави, поклали квіти воїнам. Бачила, що ідуть люди. Бачила, що люди ідуть і кладуть квіти. Парадів, ніяких не було. Просто люди в кого загинули у війні, чи були на війні… Це не свято. Все таки не свято, його ж не можна було зв’язати з отими попойками, вибачте, що напивалися і пісні співали… Люди йшли тихо і клали квіти як дань визволителям від фашизму, і все […]

СС: Чи пам’ятаєте ви перше святкування 9 травня?

НТ: Ні, ніхто. В Західній Україні це пролетіло, як фанера над Парижем.

СС: А в от коли ви переїхали в Дніпропетровськ в 72-му році? Пам’ятаєте перше 9 травня, свідком якого Ви стали?

НТ: Я пам’ятаю, що це був просто день. Ми йшли і цвіли вже акації на проспекті Карла Маркса. Ми були молоді. Це було десь 73-й рік, чи 74-й от, я знаю, що це вже відчувалось як свято, і все. А так, чесно кажучи, ми цим святом не переймались, тому що, не знаю… Це потім вже почали накручувати при незалежності, побєдоносіє почали накручувати, тобто опираться тому що ми стали незалежні […] В чому це свято виражалося: ішли в школи ветерани, зустрічалися з дітками напередодні 9 травня, це було завжди на протязі цих років після того, як от ввели це свято. Ветеранів вшановували – десь там збиралися, може по селах збиралися для вшанування, подарунки їм дарували, це було. Ну парадів оцих, особливо безсмертних не було.

«Ми всі жили придуманим життям і придуманою історією, яку нам нав’язали»

canvas.png

Подяка видана батьку Надії Таршин за форсування р. Одер (26 квітня, 1945 рік). 

Фотокопія, авторське право: Сергій Сільванович.

СС: Чи помітили Ви, можливо люди одягались по-особливому в цей день. Якісь особливі елементи…

НТ: Ніколи цієї лєнточкі не було! Ніколи абсолютно. Так дивіться ж, її немає на оцих нагородах, вона ж тоже надумана. Ось навіть якщо ви побачите, дивіться… Ви бачите де-небуть цю ленточку [показує старі фотографії]? Ви бачите її? Немає її. Нема. Її всю придумали. Це не стрічка визволення, ні. Нема.

СС: Чи можете Ви пригадати, коли вона почала з’являтись?

НТ: Ні, не можу я цього пригадати. Я єдине, шо знаєте, почали оці листівочки привітальні з’являтися і от це вже почалось, що дехто почав надсилати ще тоді з 9 травня… Ну, мене воно якось не дуже цікавило, в мене до 9 травня відношення завжди своє. Я завжди згадувала батькову понівечену долю і як він казав, от дивіться, яке його відношення до війни. Він мамі дуже багато розповідав. А я пам’ятаю своє дитинство –  така лавка довга, фікус, і чорний гучномовець на стіні, такий як тарілка, і батько лежить курить, і кричить сердито: «Брехливі совєти! Брехливі совєти!» Все, що вони розповідали про війну, він казав, що брехня. Ну, брехня, багато брехні […]

СС: А чи Ваш батько зустрічався зі школярами на 9 травня?

НТ: Ніколи. Після його смерті у домі культури, у клубі нашого колгоспу зробили таку стіну вшанування воїнів, і там був портрет мого батька. Він там довго висів... Його ж в 65-му році не стало, а до того ніхто не святкував взагалі. І ніхто нікуди не ходив

СС: Ветерани не ходили нікуди?

НТ: Ні. Ні. Це потім все почалося. Ніхто нікого нікуди не кликав. Цього наче не було, розумієте.

СС: Тобто, було тотальне замовчування?

НТ: Так.

СС: При роботі з фотографіями з фондів музею, я регулярно зустрічаю світлини, на яких учасники святкування несуть транспаранти з політичними гаслами. Політична повістка була видимою на парадах (наприклад, про західний імперіалізм)?

НТ:Ну те що кругом ця тема розкручувалася це факт, і Захід – це ворог. Ви знаєте, Сергію, як страшно жити за залізним занавісом. І ти не розумієш, що ти живеш за цим залізним занавісом. Ти просто не розумієш. Тобі брешуть! Тобі брешуть щодня! Усе бреше, «Правда бреше», усе бреше. Ти читаєш одне – бачиш інше. Так, була якась надійність в тому, що ти можеш народити дитину навіть маючи 5 рублів совєтських у кишені, і ти знаєш, що ти не пропадеш. І це було обнадійливо. Була ще одна позитивна сторона, що все одно хоч якесь житло дадуть, на вулиці не будеш. Це однозначно було.  Але те, шо скільки несправедливості було кругом, це також ж було […]

*подано за редакцією респодента

“За нашу Советскую Родину” (1)_edited_edited_edited_edited_edited_edited.jpg

Слухати повне інтерв’ю:

Записував: Сергій Сільванович

Місце запису: м. Дніпро

Дата запису: 20 жовтня 2023 року

bottom of page